Р. Шеклі “Остання збірка”, Захист

Ви чули історії про дивний голос, що попередив тітку Мінні не заходити в ліфт, який потім упав у підвал. Чи порадив дядечкові Джо повернути квитки на "Титанік?

ЗАХИСТ

Роберт Шеклі

© Переклад з англ. Руслан Ткачук

Наступного тижня в Бірмі розіб’ється літак, але це ніяк не вплине на мене тут, у Нью-Йорку. І фиги теж не зможуть заподіяти мені шкоди – адже дверцята всіх моїх шаф щільно зачинені.

Ні, найбільшою проблемою є ліснеризування. Мені не можна ліснеризувати. Абсолютно не можна. Як ви очевидно розумієте, мені це зашкодить.

На додачу до всього я серйозно застудився.

Усе почалося ввечері сьомого листопада. Я крокував Бродвеєм до “Кафетерію” Бейкера. На моїх губах блукала легка посмішка, тому що вдень я, зрештою, склав доволі важкий іспит з фізики. В моїй кишені тихенько бряжчали п’ять монет, три ключі і коробка сірників.

На довершення картини дозвольте додати, що вітер віяв з північного заходу зі швидкістю п’ять миль на годину, Венера сходила, а Місяць перейшов у другу чверть. Можете зробити на підставі цих фактів власні висновки.

Я був уже на розі 98-ї вулиці і почав переходити на інший бік. Щойно я зійшов із тротуару, як хтось вигукнув:

- Вантажівка! Стережись, вантажівка!

Я стрибнув на тротуар, ошелешено озираючись. Поруч нікого не було. І раптом цілою секундою пізніше, за ріг, перехилившись на двох колесах завернула вантажівка, проїхала на червоне світло  і, гуркочучи, помчала вгору Бродвеєм. Якби не попередження, я б, напевно, загинув.

 

Усі ви чули подібні історії, чи не так? Про дивний голос, що попередив тітку Мінні не заходити в ліфт, який потім впав у підвал. Чи порадив дядечкові Джо повернути квитки на “Титанік”. На цьому подібні історії звичайно й закінчуються.

Як би я хотів, щоб і моя історія закінчилася так само.

- Дякую, друже, – сказав я й озирнувся довкола. Нікого не було видно.

- Ти все ще чуєш мене? – запитав голос.

- Звісно, чую, – я зробив повний оберт і підозріливо поглянув на зачинені вікна квартири над головою. – Але де  ти, чорт мене забирай?

- Безосновність, – відповів голос. – Підходить? Коефіцієнт заломлення, нематеріальна істота, бозна-хто. Я підібрав потрібний вираз?

- Ти невидимий? – насмілився я.

- Авжеж!

- Але хто ти?

- Валідузіанський дерг.

- Хто?

- Я… розкрий, будь ласка, свою гортань трохи ширше. Дай подумати. Я – Дух Різдвяного Минулого. Істота з Чорної Лагуни. Наречена Франкенштейна. Я…

- Помовч, – сказав я. – Ти хочеш сказати… що ти привид або істота з іншої планети?

- Це те саме, – відповів дерг. – Очевидно.

Усе стало зрозумілим. І дурень би зрозумів, що голос належав комусь з іншої планети. На Землі він був невидимий, але його більш досконалі органи чуття зафіксували небезпеку, що наближається, і він мене попередив.

Звичайний, повсякденний паранормальний інцидент.

Я квапливо рушив вгору Бродвеєм.

- Що сталося? – запитав невидимий дерг.

- Нічого, – відповів я, – якщо не вважати того, що я стою посеред вулиці, розмовляючи з невидимим інопланетянином з бозна-яких глибин космосу. Очевидно, тебе можу чути лише я?

- Так, природно.

- Чудово! Знаєш, куди мене зрештою запроторять?

- Концепція, яку ти субвокалізував мені не зовсім зрозуміла.

- У притулок для шизиків. Заклад для божевільних. У загін для психів. Саме туди поміщають людей, які розмовляють з невидимими інопланетянами. Дякую за попередження, приятелю. Добраніч.

 

Відчувши полегшення, я повернув на схід, сподіваючись, що мій невидимий друг і надалі рухатиметься Бродвеєм.

- Ти не хочеш говорити зі мною? – запитав дерг.

Я похитав головою – це був нешкідливий жест, який навряд чи приверне чиюсь увагу і покрокував далі.

- Але ти мусиш, – вимовив дерг. В його голосі пролунав розпач. – Справжній субвокальний контакт – надзвичайно рідкісне явище і  до того ж дуже складне. Іноді мені щастить передати попередження просто перед небезпечним моментом. Але потім зв’язок уривається.

Ось чим пояснюються передчуття тітки Мінні. Але в мене досі жодних передчуттів не було.

- Необхідні умови можуть не скластися ще сто років! – простогнав дерг.

Які умови? Бряжчання п’яти монет і трьох ключів одночасно зі сходом Венери? Напевно, варто це дослідити, але без мене. Усі ці паранормальні речі довести неможливо. У світі достатньо людей, що намагаються розв’язати рукави гамівної сорочки і мені зовсім не тішить перспектива поповнити їхні лави.

- Просто, дай мені спокій, – сказав я. Поліцейський поглянув на мене з подивом. Я весело посміхнувся і попрямував далі.

- Я високо ціную твою соціальну ситуацію, – вів своєї дерг, – але цей контакт відповідає твоїм інтересам. Я хочу захистити тебе від тисяч небезпек людського існування.

Я нічого не відповів.

- Як хочеш, – сказав дерг, – я не можу тебе змусити. Доведеться запропонувати свої послуги в іншому місці. Прощавай, друже.

Я задоволено кивнув.

- І останнє, – сказав він. – Тримайся завтра якнайдалі від метро між полуднем і п’ятнадцять по першій. Бувай.

- Гей? Чому?

- Одна людина загине на станції Коламбус Серкл; там буде велика юрба і її випадково зіштовхнуть під потяг. Тебе, якщо ти будеш там. Прощавай.

- Там завтра хтось повинен загинути? – перепитав я. – Ти  впевнений?

- Певна річ.

- І це буде в газетах?

- Мабуть.

- І ти знаєш про всі подібні випадки?

- Я можу відчувати усі небезпеки спрямовані на тебе, які поширюються у часі. Моє єдине бажання – захистити тебе від них.

Я зупинився. Двоє дівчат пирснули сміхом, помітивши, що я розмовляю сам із собою. Я рушив далі.

- Послухай, – прошепотів я, – ти зможеш почекати до завтрашнього вечора?

- А ти дозволиш мені бути твоїм захисником? – нетерпляче запитав дерг.

- Завтра скажу, – пообіцяв я. – Коли прочитаю вечірні газети.

 

У газеті справді виявилося повідомлення. Я прочитав його у своїй мебльованій кімнаті на 113-й вулиці. Юрба штовхнула чоловіка, він втратив рівновагу й упав під потяг, що наближався. Це дало мені достатні підстави для роздумів, доки я чекав появи мого невидимого захисника.

Я не знав, що робити. Його прагнення захищати мене видавалося цілком щирим. Але я не знав, чи справді хочу цього. Тому, коли за годину дерг установив із мною контакт, ця ідея подобалася мені ще менше, ніж раніш, про що я йому і сказав.

- Ти мені не довіряєш? – запитав дерг.

- Я просто хочу жити нормальним життям.

- Якщо взагалі житимеш, – нагадав він мені. – Та вантажівка вчора увечері…

- Це була випадковість, таке буває раз у житті.

- Одного разу вистачить, щоб умерти, – розважливо сказав дерг. – Згадай ще про метро.

- Це не рахується. Я не збирався сьогодні їхати на метро.

- Але в тебе не було причин не їхати. Ось, що важливо. Так само, як в тебе немає причин не приймати душ протягом найближчої години.

- А чому мені не слід приймати душ?

- Міс Флін, – сказав дерг, – яка живе у кінці коридору, щойно звідти пішла і залишила шматок мокрого рожевого мила на рожевій кахляній підлозі у ванній. Ти міг послизнутися на ньому і розтягти зв’язки.

- Це ж не смертельно?

- Ні. Навряд чи можна порівняти з важким квітковим горщиком, що випадково випав з рук одного не дуже сильного старого джентльмена, який живе у мансарді під дахом.

- Коли це має статися? – запитав я.

- Мені здавалося, що тобі не цікаво.

- Дуже цікаво. Де і коли?

- Ти дозволиш мені тебе захищати?

- Скажи мені лише одне. Який тобі з цього інтерес?

- Задоволення! – вигукнув він. – Для валідузіанського дерга немає більшої радості, ніж допомогти іншій істоті уникнути небезпеки.

- А чи не треба тобі чого-небудь іншого? Якогось дріб’язку, скажімо, моєї душі чи панування над усією Землею?

- Ні! Брати плату за Захист – означає знищити емоційний зв’язок. Усе, чого я хочу від життя – як і всі інші дерги – захищати кого-небудь від небезпеки, якої той не бачить, але яку чудово бачимо ми. – Дерг зробив паузу, потім м’яко додав. – Ми не сподіваємося навіть на подяку.

Це переважило всі мої сумніви. Хіба міг я уявити собі всі наслідки? Хіба міг я знати, що його допомога заведе мене в ситуацію, в якій мені за всяку ціну треба  уникнути ліснеризування?

- То як щодо горщика? – запитав я.

- Його випустять з рук на розі 10-ї вулиці й бульвару Мак-Адамс о пів на дев’яту завтра вранці.

- На розі десятої й Мак-Адамс? Де це?

- У Джерсі-Ситі.

- Але я в житті не бував у Джерсі-Ситі! Навіщо ж мене про це попереджати?

- Я не знаю, будеш ти там, чи ні, – відповів дерг. – Я просто відчуваю небезпеку, де б вона не з’явилася.

- І що мені тепер робити?

- Що хочеш, – відповів він. – Живи звичайним життям.

Звичайним життям. Як би не так!

 

Усе починалося цілком пристойно. Я відвідував заняття в Колумбійському університеті, виконував домашні завдання, ходив у кіно, на побачення, грав у пінг-понг та шахи, усе як  раніше. Але ніколи не забував, що перебуваю під прямим захистом валідузіанського дерга.

Він з’являвся до мене раз чи два на день і казав, наприклад: “Поламана решітка каналізаційного люка на Вест-Енд авеню, між 66-ю і 67-ю вулицями. Не наступай на неї.”

Я, звісно, не наступав. Проте наступав хтось інший. Я часто бачив подібні повідомлення в газетах.

Зрештою, я до цього звик, що дало мені відчуття безпеки.

Інопланетянин охороняв мене двадцять чотири години на добу, і все, чого він хотів у житті – це охороняти мене. Надприродний охоронець! Це істотно додавало мені впевненості в собі.

Моє суспільне становище за цей період не могло не змінитися на краще.

Але невдовзі дерг став надто недовірливим. Він почав виявляти усе нові й нові небезпеки, більшість з яких не мали ніякого відношення до мого життя в Нью-Йорку – я мав  їх уникати у Мехіко, Торонто, Омасі, Папете.

Зрештою, я запитав його, чи не збирається він повідомляти мені про всі потенційні небезпеки на Землі.

- Це лише незначна, дуже незначна частина того, що загрожує або може тобі загрожувати, – відповів він.

- У Мехіко? Папете? Чому б не обмежитися лише найближчим оточенням? Скажімо, центром Нью-Йорка?

- Місцевість для мене нічого не означає, – уперто сказав дерг. – Мої відчуття часові, а не просторові. Я маю захищати тебе від усього!

Це було у певний спосіб дуже зворушливо, я нічого не міг з цим вдіяти. Мені просто доводилося викреслювати з його повідомлень  різні небезпеки в Хобокені, Таїланді, Канзас-Ситі, Ангкорі-Ват (обвалилася статуя), Парижі та Сарасоті. Потім я брався за місцеві попередження. Я переважно ігнорував небезпеки, що чатували на мене у Квінсі, Бронксі, Стетн-Айленді та Брукліні, і зосереджувався на Мангетені.

Однак найчастіше такий підхід себе виправдовував. Дерг попередив мене про кілька дуже неприємних подій, наприклад, про пограбування в Кафедральному Парку, про вимагання з боку підлітків і про пожежу.

 

Але поступово він збільшував щільність опіки. Усе починалося з  одного-двох попереджень на день. За місяць він попереджав мене вже п’ять чи шість разів на день. Зрештою, його попередження, місцеві, національні та міжнародні злилися  в безупинний потік.

Мені загрожувало надто багато небезпек, неймовірно багато.

Ось типовий день:

“Несвіжа їжа в “Кафетерії” Бейкера. Не їсти там сьогодні ввечері.”

“Амстердам, автобус 312 – відмовлять гальма. Не їздити на ньому.”

“Магазин одягу Мелена – пропускає газова труба. Можливий вибух. – Здати одяг у хімчистку в іншому місці.”

“Між Риверсайд-драйв і Центральним Парком нишпорить маньяк. Візьми таксі”.

Невдовзі більшу частину свого часу я проводив, чого-небудь не роблячи і уникаючи різних місць. Здавалося, небезпека чигає на мене під кожним ліхтарем.

Я почав підозрювати, що дерг просто вигадує свої попередження.

Іншого пояснення я не бачив. Зрештою, до зустрічі з ним я прожив чимало років без жодної паранормальної допомоги і прожив цілком щасливо. Чому раптом ризик для мого життя так зріс?

Одного вечора я запитав його про це.

- Усі мої повідомлення абсолютно реальні, – сказав він, трохи образившись. – Якщо не віриш, спробуй завтра увімкнути світло в аудиторії, де проходитимуть заняття з психології.

- І що?

- Несправна проводка.

- Я не сумніваюся у твоїх попередженнях, – запевнив я його. – Я знаю лише, що до твоєї появи моє життя ніколи не було для мене таким небезпечним.

- Звісно, не було. Ти певно знаєш, що приймаючи захист, ти маєш змиритися і з деякими його наслідками.

- Якими наслідками?

Дерг завагався.

- Захист спричиняє потребу в подальшому захисті. Це універсальна стала.

- Поясни докладніше, – попросив я здивовано.

- До зустрічі зі мною ти був таким, як усі, і ризикував так, як і всі інші. Але після моєї появи твоє безпосереднє середовище змінилося. І твоє становище в ньому теж змінилося.

- Змінилося? Чому?

- Тому що в ньому з’явився я. Ти певною мірою став частиною мого оточення, а я – твого. І, до того ж, усім відомо, що уникаючи однієї небезпеки, ти відкриваєш шлях іншій.

- Ти хочеш сказати, – дуже повільно вимовив я, – що ризик збільшився через твою допомогу?

- Це було неминуче, – зітхнув він.

 

У той момент я з радістю задушив би дерга, якби він не був невидимим і невідчутним. Мене охопила лють від того, що цей позаземний шахрай мене ошукав.

- Гаразд, – сказав я, опановуючи себе. – Дякую за все. Побачимося на Марсі, чи де ти там живеш.

- Ти більше не хочеш мого захисту?

- Ти вгадав. Тільки не ляскай дверима, як виходитимеш.

- Але що я зробив не так? – щиро здивувався дерг. – Так, ризик для твого життя зріс, але що з того? Честь і слава тому, хто зустрічає небезпеку віч-на-віч і перемагає її. Що сильніша загроза, то більша радість від порятунку.

Тоді я вперше зрозумів, наскільки чужим є цей чужинець.

- Мене це не влаштовує, – сказав я. – Забирайся.

- Ризик для тебе зріс, – заперечив дерг, – але моя здатність  до передбачення більш ніж достатня, щоб дати йому раду. Я щасливий, що маю змогу запобігати небезпеці. І я, як і раніше, можу бути корисним, захищаючи тебе.

Я похитав головою.

- Я знаю, що буде потім. Ризик для мене дедалі збільшуватиметься, адже так?

- Зовсім ні. Стосовно нещасних випадків, ти вже досяг кількісного насичення.

- Що це означає?

- Це означає, що подальшого збільшення кількості нещасних випадків, яких тобі варто уникати, не буде.

- Чудово. А тепер зроби мені ласку, вшивайся звідси.

- Але ж я пояснив…

- Звісно, ніякого збільшення, лише ті самі небезпеки. Послухай, якщо ти даси мені спокій, моє середовище повернеться до первісного стану, адже так? А разом з ним і рівень ризику?

- Зрештою, так, – погодився дерг. – Якщо ти доживеш до цього моменту.

- Я спробую.

Якийсь час дерг помовчав, і нарешті вимовив:

- Ти вже не можеш  обходитися без мене. Завтра…

- Нічого не кажи. Я буду уникати нещасних випадків сам.

- Я кажу не про них.

- Тоді про що?

- Навіть не знаю, як тобі пояснити, – стривожено сказав він. – Я казав, що кількісних змін більше не буде. Але нічого не сказав про якісні зміни.

 

- Що!? – вигукнув я.

- Я намагаюсь пояснити, – сказав дерг, – що на тебе полює парасольник.

- Хто? Це що за жарти?

- Парасольник – це істота з мого середовища. Я так гадаю, його привабив твій  підвищений потенціал до уникнення ризику, завдяки моєму захистові.

- До дідька парасольника разом із тобою.

- Якщо він прийде, спробуй налякати його омелою. Часто  допомагає залізо, якщо потерти ним об мідь. Ще…

Я кинувся на ліжко і накрив голову подушкою. Дерг зрозумів натяк, і за секунду я відчув, що він пішов.

Яким же я був дурнем! У нас, землян, є спільна вада: ми приймаємо те, що нам пропонують, навіть не замислюючись, треба воно нам, чи ні.

Так можна потрапити у серйозну халепу.

Але дерг пішов, а разом мої найгірші неприємності. Якийсь час доведеться посидіти вдома, нехай усе само собою владнається. І, напевно, за кілька тижнів…

Мені здалося, що я чую гудіння.

Я сів на ліжку. В одному з кутів кімнати стало темно і я відчув на обличчі подих холодного вітру. Гудіння стало голоснішим – навіть не гудіння, а сміх, низький, байдужий і монотонний.

У цей момент ніхто не змусив би мене накреслити діаграму.

- Дерг, – заволав я. – Звільни мене від цього!

Він був поруч.

- Омела! Просто махни нею в бік парасольника та й годі.

- Де в біса, я тобі знайду омелу?

- Тоді залізо й мідь.

Я кинувся до столу, схопив мідне прес-пап’є і завертів головою у пошуках заліза. Хтось вирвав пап’є в мене з руки, але я устиг підхопити його на льоту. Зрештою, я побачив авторучку і притулив її перо до пап’є.

Темрява зникла. Холод пропав.

Я зрозумів, що врятований.

 

- От бачиш? – тріумфуючи сказав дерг годину по тому. – Тобі потрібен мій захист.

- Мабуть, так, – понуро відповів я.

- Тобі знадобляться й і деякі інші речі, – сказав дерг. – Аконіт, амаринт, часник, земля із цвинтаря…

- Але ж парасольника більше немає.

- Авжеж, але лишилися гравійники. Крім того, тобі доведеться захищатися від лиепів, фигів та мелджгризера.

Довелося скласти перелік трав, речовин та інших речей. Я не питав його, як це пов’язано з надприродними й паранормальними явищами. Я був цілковито й абсолютно беззахисним.

Духи й привиди, або інопланетяни? Це те саме, сказав він, і я зрозумів, що він мав на увазі. Переважно вони нас не чіпають. Ми перебуваємо на різних рівнях сприйняття, і навіть, існування. Доки людина не вчинить глупства і не приверне до себе уваги.

Я змушений грати в їхню гру. Хтось хоче мене вбити, хтось – захистити, але всім їм нема діла до мене, навіть дергові. Їх цікавить лише цінність моєї фігури у грі, от і все.

У цій ситуації винний був лише я сам. Адже спершу в моєму розпорядженні була акумульована вся мудрість людської раси, безмежна расова ненависть до чаклунів і духів, ірраціональний страх до чужих форм життя. Пригоди, подібні до моєї, уже траплялися тисячі разів, а розповіді про них переказувалися знову й знову – про те, як люди, зацікавившись темними мистецтвами, викликали духів. Але в такий спосіб вони чинили найгірше, що можна зробити – привертали до себе їхню увагу.

Тому я став невіддільний від дерга, а дерг – від мене. Так тривало до вчора. Тепер я знову сам.

Кілька тижнів усе було спокійно. Фигів я позбувся просто, тримаючи щільно зачиненими дверцята шаф. Лиепи були страшнішими, але їх вдалося приборкати з допомогою жаб’ячого ока. А мелджгризер  небезпечний лише, коли сходить повний місяць.

- Ти в небезпеці, – сказав учора дерг.

- Знову? – поцікавився я, позіхаючи.

- Нас переслідує транг.

- Нас?

- Так, і мене, і тебе, тому що навіть дерг не захищений цілком від ризику й небезпеки.

- А цей транг дуже небезпечний?

- Дуже.

- Гаразд, і що треба робити? Почепити над дверима зміїну шкіру? Накреслити пентаграму?

- Ні те, ні інше, – сказав дерг. – Від транга можна захиститися лише уникаючи певних дій.

Оскільки на мені й без того висіло безліч обмежень, я вирішив, що ще одне не становить особливої різниці. – І що я не повинен робити?

- Ліснеризувати, – сказав дерг.

- Ліснеризувати? – насупився я. – А що це таке?

- Ти напевно знаєш. Це проста,  повсякденна людська дія.

- Напевно, я знаю її під іншою назвою. Поясни.

- Добре. Ліснеризувати – це… – Він раптом замовк.

- Що?

- Він тут! Транг!

Я пригорнувся до стіни. Мені здалося, що в кутку злегка заворушився пил, але, можливо, це лише гра уяви та перенапруження нервів.

- Дерг! – заволав я. – Ти де? Що треба робити?

І раптом я почув лемент і звук, який ні з чим не можна переплутати – звук щелеп, що зімкнулися.

- Я загинув! – скрикнув дерг.

- Що треба робити? – знову вигукнув я.

Почувся жахливий хрускіт працюючих зубів. І дуже слабкий голос дерга: – не ліснеризувати!

Потім запала тиша.

Тому я зараз сиджу вдома, і нікуди не виходжу. Наступного тижня в Бірмі розіб’ється літак, але це ніяк не вплине на мене тут, у Нью-Йорку. І фіги теж не зможуть заподіяти мені шкоди – адже дверцята всіх моїх шаф щільно зачинені.

Найбільшою проблемою є ліснеризування. Мені не можна ліснеризувати. У жодному разі, не можна. Якщо я зможу уникнути ліснеризування, усе минеться, і об’єктом полювання стане хтось інший. Так має бути! Треба лише перечекати.

Проблема в тому, що я не маю ані найменшого уявлення, чим може виявитися це ліснеризування. Дерг казав, що це звичайна людська дія. Отож, увесь цей час я уникаю майже всіх дій, яких тільки можу.

Я трохи задрімав, і нічого не трапилося, отже це не ліснеризування. Я вийшов на вулицю, купив їжі, заплатив за неї, приготував і поїв. Це теж не ліснеризування. Я пишу цю розповідь. І це теж не ліснеризування.

Коли-небудь усе минеться.

Треба трохи поспати. Здається, застуда посилюється. Свербить у носі, хочеться чхну