Р. Шеклі “Остання збірка”, Нічні страхіття

Сон завжди починався з маленької змійки, що повільно повзе по її руці і поглядає на неї злобливими червоними очицями. Вона скидала її і сідала на ліжку. Тут по ковдрі починала повзти інша, дедалі швидше...

Нічні страхіття

Роберт Шеклі

© Переклад з англ. Руслан Ткачук

 

Прокидаючись, вона почула свій крик і зрозуміла, що кричала, напевно, уже довгі секунди. У кімнаті було прохолодно, але все її тіло вкривав піт; його краплі стікали по обличчю та плечах на нічну сорочку. Спина і простирадло під нею були вологі від поту.

Вона одразу затремтіла.

- З тобою все гаразд? – запитав чоловік.

Кілька секунд вона мовчала, не маючи сил відповісти. Вона охопила руками коліна і підтягла їх до живота, намагаючись угамувати тремтіння. Чоловік темною масою лежав поруч, довгий темний циліндр на тлі білого простирадла, що слабо виблискувало у світлі місяця. Поглянувши на нього, вона знову затремтіла.

- Може увімкнути світло? – запитав він.

- Ні! – різко вимовила вона. – Не ворушися… будь ласка!

Після її слів чулося лише рівномірне цокання годинника, але й воно чомусь видавалося лиховісним.

- Знову?

- Так, – сказала вона. – Те саме. Заради Бога, не торкайся мене! – Він посунувся до неї у темряві, звиваючись під простирадлом; вона знову злякано затремтіла.

- Сон, – обережно почав він, – сон був про… я вгадав?.. – він делікатно не доказав до кінця і трохи посунувся у ліжку, обережно, щоб її не налякати.

Але вона вже опанувала себе. Руки її розслабилися, розкриті долоні щільно лягли на простирадло.

- Так, – сказав вона. – Снову змії. Вони повзали по мені. Великі й малі, сотні змій. Вони заполонили всю кімнату, а нові усе повзли й повзли крізь двері й вікна. Їх була повна шафа, так багато, що вони виповзали з-під дверцят шафи на підлогу…

- Заспокойся, – сказав він. – Ти впевнена, що хочеш про це говорити?

Вона не відповіла.

- Може тепер увімкнемо світло? – лагідно запитав він.

- Не зараз, – сказала вона, вагаючись. – Я ще не відійшла.

- Так, так, – вимовив він тоном повного розуміння. – А решта сну…

- Так.

- Послухай, може, не варто зараз про це говорити?

- Ні, давай поговоримо. – Вона спробувала засміятися, але замість сміху вийшов сухий кашель. – А то ти подумаєш, що я починаю до цього звикати. Скільки ж ночей це вже триває?

 

Сон завжди починався з маленької змійки, що повільно повзе по її руці і поглядає на неї злобливими червоними очицями. Вона скидала її і сідала на ліжку. Тут по ковдрі починала повзти інша, дедалі швидше й швидше. Вона скидала й цю, швидко вставала з постелі на підлогу. Нова змія виявлялася у неї під ногами, ще одна заплутувалася у волоссі над очима, а потім крізь відчинені двері, повзли все нові й нові, змушуючи її повернутися на постіль і з криком тягнутися до чоловіка.

Але уві сні чоловіка поруч не було. Замість нього на постелі, довгим темним циліндром на тлі білого простирадла, що слабо виблискує у світлі місяця лежав величезний змій. І вона усвідомлювала це, лише обійнявши його руками.

- Увімкни світло, – звеліла вона. Коли кімнату залило світло, м’язи її затремтіли. Стегна напружилися, готові викинути її з постелі, якщо…

Але, зрештою, це був таки її чоловік.

- Боже, милосердний, – видихнула вона і цілком розслабилася, простягнувшись на ліжку.

- Ти здивована? – запитав чоловік, криво посміхнувшись.

- Кожного разу, – сказала вона, – кожного разу я впевнена, що тебе тут не буде. А замість тебе лежить змій. – Вона торкнулася його руки, щоб переконатися.

- Бачиш, як усе це нерозумно? – м’яко  й заспокійливо вимовив він.  – Якби тільки ти змогла забути… Тобі треба лише довіритись мені, і ці жахи минуться.

- Знаю, – відповіла вона, фіксуючи у свідомості деталі умеблювання кімнати. Невеликий телефонний столик з безладною купою записок і покреслених папірців виглядав надзвичайно реальним. Старими друзями з минулого були подряпане бюро з червоного дерева, портативний радіоприймач і газета на підлозі. А як розсудливо виглядало її смарагдово-зелене плаття, недбало перекинуте через спинку стільця!

 

- Лікар казав тобі те саме. Коли ми сварилися, ти асоціювала мене з усіма негараздами, з усім, що завдає тобі болю. А тепер, коли все налагодилося, ти й надалі не позбулася цієї звички.

- Несвідомо, – сказав вона. – Присягаюся, несвідомо.

- Ні, усе, як  раніше, – наполягав він. – Пам’ятаєш, як я хотів розлучення? Як казав, що ніколи тебе не кохав? Пам’ятаєш, як ти мене ненавиділа, але водночас не давала піти? – Він перевів подих. – Ти ненавиділа Гелен і мене. Це залишило відбиток. У глибині нашого примирення так і лишилася ненависть.

- Не думаю, щоб я коли-небудь, ненавиділа тебе, – сказав вона. – Тільки Гелен… цю худу малу мавпу!

- Не можна погано казати про тих, кого вже не обходить мирська суєта, – пробурмотів він.

- Так, – замислено сказала вона. – Напевно, це я довела її до того зриву. Але не можу сказати, що мені шкода. Гадаєш, це її дух мене мучить?

- Не треба ні в чому себе звинувачувати, – сказав він. – Гелен була напружена, нервова жінка. Митець. Невротичний тип.

- Але зараз, коли Гелен більше нема, у мене все минулося, я все переборола. – Вона посміхнулася йому, і зморшки тривоги на її чолі розгладилися. – Я божеволію від тебе, – прошепотіла вона, перебираючи пальцями його світло-русяве волосся. – І ніколи тебе не відпущу.

- Тільки спробуй, – посміхнувся він у відповідь. – Я все одно нікуди не піду.

- Просто допоможи мені.

- Усім, чим можу. – Він схилився над нею і легенько поцілував у щоку. – Але, кохана, якщо ти не позбудешся цих кошмарів – у яких я головний лиходій – мені доведеться…

- Мовчи, – швидко вимовила вона. – Я й думати про це не хочу. Адже наші скрутні часи позаду.

Він кивнув.

- А втім ти маєш рацію, – сказала вона. – Напевно, варто змінити психіатра. Довго я так не витримаю. Усі ці сни, щоночі.

- І вони стають дедалі гіршими, – нагадав він, насупившись. – Спершу вони траплялися лише  час від часу, тепер уже щоночі. А незабаром, якщо ти нічого не зробиш, буде вже…

- Гаразд, – сказав вона. – Не треба про це.

- Доводиться. Це мене турбує. Ти так зациклилась на своїх зміях, що однієї ночі встромиш у мене ніж уві сні.

- Ніколи, – сказала вона. – Але годі про це. Я хочу все забути. Не думаю, що це трапиться знову. А ти?

- Сподіваюсь, що ні.

Вона потягнулася через нього, вимкнула світло, поцілувала його і заплющила очі.

За кілька хвилин вона повернулася на бік. За півгодини знову перекотилася на спину, пробурмотіла щось нерозбірливе й заспокоїлася. Ще через двадцять хвилин вона знизала плечем, але загалом лежала нерухомо.

 

Її чоловік лежав поруч темною масою, піднявшись на лікті. Він лежав у темряві, думав, дослухаючись до її подиху і цокання годинника. Потім ліг на спину і випростався.

Він повільно розв’язав зав’язки своєї піжами, потягнув за одну з них, доки та не витяглася на сантиметрів на тридцять. Потім відкинув ковдру і дуже обережно присунувся до неї із зав’язкою у руці, прислухаючись до її дихання. Він поклав зав’язку їй на руку. Повільно, дуже повільно, сантиметр за сантиметром провів шнурком уздовж її руки.

Невдовзі вона застогнала.