Р. Шеклі “Остання збірка”, Нечутна зброя

Ось перерізані кабелі керування. Отут було радіо. А отут він примудрився одним пострілом влучити одразу в кисневі балони і цистерну з водою - оце результативність...

Нечутна зброя

Роберт Шеклі

© Переклад з англ. Руслан Ткачук

Здається, позаду хруснула гілка. Диксон озирнувся і встиг помітити темну тінь, що майнула серед кущів. Він завмер, пильно вдивляючись у зарості. Було  зовсім тихо. Високо над головою ширяв, балансуючи у висхідних струменях повітря, якийсь птах, схожий на стерв’ятника, сповнений чекання й надії.

Раптом Диксон почув з кущів тихе нетерпляче гарчання.

Тепер він знав, що його переслідують. Досі це було лише припущення. Але розмиті, ледь помітні тіні були реальними.  Вони не зачепили його на шляху до сигнальної станції, спостерігаючи  і вирішуючи. Тепер вони готові спробувати діяти.

Він дістав з кобури Зброю, перевірив запобіжник, знову вклав її до кобури і покрокував далі.

З кущів знову почулося гарчання. Хтось терпляче його переслідував, імовірно, вичікуючи, коли він вийде із заростей чагарнику в ліс. Диксон посміхнувся сам до себе.

Ніхто не може заподіяти йому шкоди. У нього є Зброя.

Без неї він ніколи не наважився б відійти так далеко від свого корабля. Ніхто не може дозволити собі просто так розгулювати чужою планетою. Але Диксон міг. У нього на поясі висіла зброя, потужніша за будь-яку іншу, – абсолютний захист від усього, що здатне ходити, плазувати, літати чи плавати.

Це – останнє слово у виробництві ручної зброї – найвище досягнення у сфері особистого захисту.

Це була Зброя.

Він знову озирнувся. Менш як за півсотні метрів він нього з’явилися три хижаки. На відстані вони нагадували великих собак або гієн. Вони гарчали на нього й повільно наближались.

Диксон торкнувся Зброї, але вирішив поки що її не використовувати. Ще встигне – нехай підійдуть трохи ближче.

 

Альфред Диксон був невисокий на зріст, але мав дуже широкі плечі та груди. У нього було світле волосся різного відтінку і світлі вуса із закрученими догори кінчиками. Ці вуса надавали його засмаглому обличчю відвертого й суворого виразу.

Улюбленим середовищем існування Диксона були земні бари й таверни. Там він, одягнений у плямистий камуфляжний костюм, міг замовляти собі випивку гучним, командирським голосом і пронизувати своїх друзів-пияків суворим поглядом примружених очей блакитно-сталевого кольору. Йому подобалося поблажливо розтлумачувати пиякам різницю між променевою рушницею Сайкса і триствольним кольтом, між марсіанським роговим адліпером та венеріанським скомом і пояснювати, що робити, коли тебе в густому лісі атакує рогатий ранаріанський танк і як захиститися від нападу крильчастих блищанок.

Деякі вважали Диксона звичайним базікою, але з обережності не висловлювали це вголос. Інші ставились до  нього, як до загалом, непоганого хлопця, хоча й з дещо завищеною  самооцінкою. “Він просто надто самовпевнений, – пояснювали вони. – Але це легко виправити – варто йому лише загинути або покалічитись”.

Диксон свято вірив у силу особистої зброї. За його твердим переконанням, освоєння Дикого Заходу в Америці було нічим іншим, як змагання між луком і кольтом 44-го калібру. Африка? Спис проти гвинтівки. Марс? Триствольний кольт проти метального ножа. Водневою бомбою можна знищити ціле місто, але захоплювати ворожу територію доводиться звичайним людям, озброєним звичайними гвинтівками й пістолетами. Навіщо вигадувати якісь незрозумілі економічні, філософські  чи політичні причини, коли все так просто?

У своїй Зброї він, звісно, був упевнений на всі сто.

Озирнувшись, Диксон помітив, що до перших трьох хижаків приєдналися ще з півдюжини.  Тепер вони вже не ховалися і потроху наближалися, роззявивши пащі й висолопивши язики.

Він вирішив почекати ще трохи. Що ближче вони підійдуть, то переконливішим буде ефект.

Свого часу Диксон змінив чимало професій: він був геологорозвідником, мисливцем, золотошукачем, досліджував астероїди. Йому завжди не щастило. Інші відкривали покинуті давні міста, полювали на рідкісних звірів, знаходили рудні жили. Але він цим не переймався. Не щастить, і біс з ним, нічого не вдієш?

Зараз він працював радіотехніком і обслуговував автоматичні сигнальні станції на десятку ненаселених планет.

Що важливіше – йому доручили провести перше польове випробування найсучаснішої особистої Зброї. Винахідники сподівалися, що з часом воно стане загальним стандартом спорядження астронавта. Диксон сподівався, що разом з ним здобуде визнання й він.

 

Він вийшов на узлісся. Його корабель, стояв на невеликій галявині серед густого тропічного лісу, за дві милі звідси. Увійшовши під щільну тінь дерев, Диксон почув збуджений писк дереволазів. Це були невеликі помаранчеві й блакитні істоти, які уважно стежили за ним з верхівок дерев.

“Схоже на Африку, – подумав Диксон. – Добре б зустріти тут якусь велику дичину і привезти із собою одну-дві страшні голови з рогами, як трофеї.”

Дикі собаки позаду нього наблизилися метрів на двадцять. Це були тварини розмірами з тер’єра, сіро-бурого кольору, з пащами, як у гієн. Деякі з них кинулися у кущі, щоб обійти збоку і відрізати йому шлях.

Настав  час показати їм силу Зброї.

Диксон вийняв її з кобури. Зброя нагадувала старовинний пістоль, була досить важкою і, до того ж, погано збалансованою. Винахідники обіцяли в наступних моделях зменшити вагу і поліпшити балансування. Але Диксонові вона подобалася  і такою. Він зняв запобіжник і відрегулював режим одиночної стрільби.

Зграя із гавканням та гарчанням кинулася на нього. Диксон прицілився у найближчого хижака і вистрілив.

Зброя ледь чутно загула. Перед ним на відстані ста метрів, частина лісу просто зникла.

Це був перший в історії постріл з першого дезінтегратора.

Промінь з його дула діаметром менше дюйма віялом розходився до чотириметрової ширини. У лісових хащах на рівні пояса утворився порожній простір конічної форми довжиною у сто метрів. У ньому не лишилося нічого. Дерева, комахи, рослини, кущі, дикі собаки, метелики – усе зникло. Гілки, що звисали згори, там, де їх зачепив промінь, були зрізані, наче гігантською бритвою.

За оцінкою Диксона, він щойно знищив принаймні сім собак. Сім тварин за півсекунди! І ніяких проблем з відхиленням та траєкторією, як при стрільбі з нарізної зброї. Не треба перезаряджати, запасу енергії у дезінтеграторі вистачить на вісімнадцять годин неперервної роботи.

Ідеальна зброя!

Він обернувся і пішов далі, поклавши важкий дезінтегратор у кобуру.

Настала тиша: лісові мешканці осмислювали новий досвід. За кілька секунд вони оговталися від несподіванки. Блакитні й  помаранчеві дереволази знову захиталися на гілках у нього над головою.

Стерв’ятник у небі опустився нижче, біля нього звідкись з’явилося ще кілька чорнокрилих птахів. А в кущах знову почулося гарчання диких

собак.

Вони не відмовилися від переслідування. Диксон чув, як вони перебігають у заростях по обидві сторони від нього, ховаючись за листям.

Він знову дістав дезінтегратор. Невже вони насміляться спробувати ще раз? Вони насмілилися.

 

За самою його спиною з кущів вистрибнув сірий плямистий пес.

Дезінтегратор загув. Собака розчинився на льоту – навколо ледь ворухнулося листя, коли повітря заповнювало вакуум, що утворився.

Ще один пес кинувся на Диксона, і він, трохи насупившись, його знищив. Не можна сказати, щоб ці звірі були аж такими дурними. То чому ж вони ніяк не зрозуміють, що проти нього та його зброї вони безсилі? По всій Галактиці живі істоти швидко зрозуміли, що озброєної людини слід остерігатися. А ці?

Ще три собаки з різних сторін без попередження кинулися на нього. Диксон увімкнув режим неперевної імпульсної стрільби і зрізав їх одним помахом руки, немов косою.

Здійнявся пил – повітря заповнило вакуум.

Він прислухався. Гарчання лунало по всьому лісі. Нові й нові зграї собак збігалися, щоб урвати свою частину здобичі.

Чому вони не бояться?

Раптом він усе зрозумів. Вони не бояться, бо не бачать чого боятися!

Дезінтегратор знищує їх швидко, акуратно й тихо. Собаки, які потрапили під промінь, переважно просто зникають. Вони не вищать в агонії, не виють і не гарчать.

А головне – не чутно звуку пострілу, якого вони могли б злякатися, не пахне порохом, не клацає затвор, досилаючи новий патрон…

“Напевно, їм просто не вистачає розуму, аби усвідомити, що саме їх убиває, – подумав Диксон. – Мабуть вони просто не розуміють, що відбувається. І вважають, що я беззахисний”.

Він прискорив крок. “Жодної небезпеки немає, – нагадав він сам собі. – Хоч вони й не розуміють, що ця зброя смертоносна, – від цього вона не стає менш смертоносною. Але все одно, він наполягатиме, щоб у новій моделі вбудували якийсь шумовий пристрій. Напевно, це неважко, а зі звуком – постріл буде переконливішим.”

Тепер осміліли й дереволази – вони, ощиривши зуби,  розгойдувалися майже на рівні його голови. “Теж, мабуть, хижаки”, – вирішив Диксон і, увімкнувши імпульсний режим, вирізав величезні прогалини у кронах дерев.

Дереволази здійняли вереск і поховалися. На землю посипалося листя й гілки.

Навіть собаки на мить замовкли.

Диксон задоволено посміхнувся – і в ту саму мить опинився на землі, притиснутий довгим стовбуром, який промінь дезінтегратора перерізав біля кореня. Удар прийшовся на ліве плече.

Дезінтегратор випав з рук Диксона і впав за три метри від нього, продовжуючи нищити навколишні кущі. Диксон виповз з-під гілля і кинувся до зброї, але її вже встиг схопити один із дереволазів.

Диксон кинувся на землю. Тварина торжествуючи вимахувала на всі боки дезінтегратором. На землю падали гігантські дерева, а повітря потемніло від падаючого листя і галуззя, земля вкрилася глибокими борознами.

Промінь дезінтегратора перерізав стовбур дерева, біля якого щойно стояв Диксон, і зборознив землю біля самих його ніг. Диксон відскочив убік, і ледве ухилився від наступного пострілу, який мало не зніс йому голову.

Диксон впав у відчай. Але невдовзі дереволаза здолала цікавість.

Весело тараторячи, тварина повернула дезінтегратор стволом до себе і спробувала заглянути в отвір.

Голова тварини беззвучно зникла.

Диксон одразу перестрибнув траншею, схопив дезінтегратор, раніше, ніж інші дереволази, і одразу вимкнув імпульсний режим.

Кілька собак повернулися. Вони стояли неподалік і уважно стежили за ним. Диксон не зважився стріляти. Його руки так трусилися, що це було б небезпечно не стільки для собак, скільки для нього самого. Він повернувся і зашкутильгав до корабля.

Собаки рушили за ним.

Диксон швидко отямився. Він поглянув на блискучий дезінтегратор, який тримав у руці. Тепер він відчував до своєї зброї куди більшу повагу і неабияк її побоювався. Принаймні, значно більше, ніж собаки. Ті, мабуть, ніяк не пов’язували руйнування в лісі з дезінтегратором. Мабуть, їм здалося, що раптово налетіла буря.

А тепер буря минула, і можна відновити полювання.

Диксон ішов крізь густий чагарник, випалюючи собі дорогу. Собаки по обидва боки не відставали. Час від часу одна з них потрапляла під смертоносний промінь. Але їх було кілька десятків, і вони підступали дедалі ближче.

“Бісові створіння, – подумав Диксон, – чому вони не рахують свої втрати?” Але одразу збагнув, що вони навряд чи взагалі вміють рахувати.

Він пробивався крізь зарості. Корабель уже був зовсім поруч. Диксон підняв ногу, щоб переступити через товстий стовбур, який лежав поперек дороги. Раптом стовбур ожив і роззявив величезну пащу біля самих його ніг.

Він натиснув на курок і не відпускав його цілих три секунди, ледь не зачепивши власні ноги. Чудовисько зникло. Диксон схлипнув, похитнувся і сповз у яму, яку щойно сам зробив.

Він важко упав на дно, підвернувши ліву ногу. Собаки оточили яму, клацаючи зубами і не спускаючи з нього очей.

“Спокійно”, – сказав собі Диксон. Двома влучними пострілами він очистив краї ями від хижаків і спробував вилізти з неї.

Але яма мала надто стрімкі схили, до того ж вони оплавилися, і перетворились на скло.

Його охопила паніка. Він раз у раз, не шкодуючи сил, кидався на гладеньку поверхню. Усе марно. Він зупинився і змусив себе мислити логічно. Він потрапив у цю яму через дезінтегратор, тож нехай дезінтегратор його звідси й витягає.

Натиснувши на спуск, він прорізав у ґрунті похилий відкіс і, долаючи біль у нозі, виповз на поверхню.

На ліву ногу він ледве міг ступати. Ще більше боліло ліве

плече. “Певно той стовбур, таки, зламав мені ключицю”, – подумав Диксон і зашкутильгав далі, спираючись на гілку, як на милицю.

Собаки кілька разів кидалися на нього. Він розстрілював їх, але

дезінтегратор у руці ставав дедалі важчим. Стерв’ятники опустились на

землю і посідали на акуратно розрізані променем трупи собак. В очах Диксона час від часу темніло. Він намагався опанувати себе – не можна  втратити свідомість, коли довкола собаки.

Нарешті він побачив свій корабель. Диксон незграбно побіг і одразу ж упав. Кілька собак вчепилися у нього.

Одним пострілом він розніс їх на частини, зрізавши сантиметр підошви власного черевика і мало не зачепивши великий палець. Хитаючись він підвівся на ноги й рушив далі.

“Оце так зброя, – подумав він. – Смертельно небезпечна для всіх, включаючи стрільця. Винахідника б сюди! Це ж  треба бути таким телепнем – створити зброю, якої не чутно!”

Ось нарешті й корабель. Доки Диксон вовтузився з люком повітряного шлюзу, собаки оточили його щільним кільцем. Двох, які опинились ближче  за інших, Диксон знищив і ввалився всередину. В очах у нього знову потемніло, дихання перехопило. З останніх сил він зачинив люк і сіл на підлогу. Врятований!

І тут він почув тихе гарчання.

Одна із собак примудрилась проникнути всередину разом з ним.

Здавалося, в нього вже не було сили утримувати важкий дезінтегратор, але все ж він повільно підняв руку зі зброєю. Пес, ледь помітний у темряві, кинувся на нього.

Диксон похолов від жаху: він відчув, що в нього немає сили натиснути на спуск. Собака підбирався до горла. Диксона врятував лише мимовільний рух стиснутих пальців.

Собака востаннє завищав і замовк. Диксон знепритомнів.

Прийшовши до тями, він довго лежав, насолоджуючись радісним усвідомленням того, що живий. Він вирішив, що варто трохи перепочити. Потім він вшиється звідси, забуде про всі чужі планети і зупиниться в першому ж барі, який трапиться на шляху. Тут він як слід нап’ється! А потім знайде цього горе-винахідника і встромить йому в горлянку дезінтегратор. Поперек. Винайти зброю, якої не чутно, міг лише маньяк-убивця!

Але все це згодом. А поки-що – яка насолода бути живим, лежати на сонечку, всім тілом відчуваючи…

Сонце? Всередині корабля?

Він сів. Біля його ніг лежала одна собача лапа і хвіст. А перед ним у корпусі корабля зяяв зигзагоподібний отвір сантиметрів вісім у ширину, і довжиною більше метра. Крізь отвір світило сонце. А ззовні у щілину зазирали чотири собаки.

Знищуючи останнього пса, він прорізав корпус власного корабля.

Згодом він помітив ще кілька пробоїн. Звідки вони взялися? А, це, напевно, коли він пробивався до корабля. Останні сто метрів. Кілька пострілів, очевидно, зачепили корабель.

Диксон підвівся і уважно оглянув пошкодження. “Чиста робота, – подумав він з байдужістю розпачу. – Так, сер, дуже чиста робота”.

Ось перерізані кабелі керування. Отут було радіо. А отут він примудрився одним пострілом влучити одразу в кисневі балони і цистерну з водою – оце результативність! А тут… ну, звісно, тільки цього й бракувало. Найбільш удалий постріл – він перерізав головну паливну магістраль. Усе пальне, підкоряючись закону тяжіння, витекло назовні, утворило калюжу довкола корабля і просочилося під землю…

“Непогано, як на перший раз, – Диксон відчув, що от-от збожеволіє. – Навіть газовим різаком краще не зробиш”.

Втім, газовим різаком він нічого б подібного не зробив. Корпус космічного корабля різак не бере. А от старий, добрий, вірний, надійний дезінтегратор…

 

Рік по тому, не дочекавшись від Диксона жодного повідомлення, із Землі надіслали корабель. Екіпаж отримав наказ поховати рештки, якщо їх буде знайдено, і привезти на Землю дослідний зразок дезінтегратора, якщо вдасться його знайти.

Рятувальний корабель приземлився поруч з кораблем Диксона, а його екіпаж з цікавістю взявся оглядати порізаний і випотрошений корпус.

- Деяким людям, – сказав інженер, – не можна давати до рук зброю.

- Мабуть, так! – сказав старший пілот.

З лісу почувся якийсь стукіт. Вони поспішили туди і знайшли Диксона живим і здоровим. Він завзято працював, горланячи пісню.

За рік Диксон збудував дерев’яну хатину і засадив город.

Город був оточений частоколом. Коли рятівники наблизилися, Диксон як раз забивав у землю новий кіл замість струхлявілого.

Як і слід було сподіватися, хтось вигукнув: “Ти живий?”

- Точно, – відповів Диксон. – Щоправда, намучився я, доки не збудував оцей частокіл. Ох і сволота ж ці собаки. Але я їх провчив.

Він посміхнувся і вказав на лук, притулений до частоколу. Він був вирізаний з пружного, міцного дерева, а поруч лежав сагайдак, повний стріл.

- Навчилися остерігатися, – сказав Диксон, – коли побачили, як їхні приятелі конають зі стрілою в боці.

- А дезінтегратор?.. – запитав старший пілот.

- Дезінтегратор! – вигукнув Диксон з веселим вогником у очах. – Не знаю, як би я вижив без нього.

Він продовжив свою роботу. Кіл швидко входив у землю під ударами важкого плаского руків’я дезінтегратора.